Євген Філімонович Маланюк
02.02.1897 – 16.02.1968
Дитинство Євгена Маланюка починалося в маленькому провінційному містечку Новоархангельськ.
Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в Архангельську: був ініціатором фонду театру в місті, дбав про відкриття гімназії, активно дописував до повітових газет, любив історію, був повіреним містечкового суду, вчителем, і незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Цей книгозбірник згодом прислужився майбутньому письменникові.
Мати Евгена Маланюка була родом із збіднілої дворянської сім’ї колишніх сербських Осадчих. 2 лютого 1897 р. у молодого подружжя народився син Євген. Гликерія Яківна (мати письменника)принесла в сім’ю музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою.
Навчався Є. Маланюк в Новоархангельській початковій школі. Як і його молодші 
брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906—1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.
Під час навчання Євген Маланюк знайомиться із творчістю видатних письменників, таких як Шпільгаген, Амічіс, Рільке, Д’орвільі, Уайльд, Гамсун, По, Гюго, Верлен, Рембо, Метерлінка, Блок, Білий, Сологуб та інші. Хлопець обожнював читати.
Письменник завжди мріяв здобути інженерну професію, і тому він їде вступати до столичного Петербурзького політехнічноого інституту. Не дивлячись на те, шо сам Євген Маланюк був родом з провінції, його знання допомогли вступити до інституту на перший курс. Та перша світова війна стала перешкодою для навчання юнака.
Того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у армії.
Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Однак склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: З лютого 1918 р. — у розпорядженні уповноваженого Центральної Ради у Луцьку. На нього чекали ще три роки війни. Восени 1919 р. він вже був ад’ютантом командувача Дієвою армією УНР.
Певний час Євген Маланюк перебував у таборах інтернованих, які були розкидані по всій території Польщі, де письменник переживав, осмислював злети і падіння УНР. Але і після цього йому довелося ще три роки провести у таборах. Якраз в цей час Маланюк усвідомлює, що необхідно змінити стилет на стилос, віддавши і його і його служінню Україні. Саме так і народився Маланюк—поет. Його вірші, культурологічні, публіцистичні, літературознавчі статті майже кожного дня друкуються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка».
Восени 1923 року Є. Маланюк відїзжає до Чехословаччини, щоб навчатися там в Української Господарської Академії на гідротехнічному відділі інженерного факультету.
Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.
1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос». Цією
книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам.
У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею. Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.
У 1920-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» .У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Ю. Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А, Коломиєць, Ю. Косач та ін. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк.
На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії »(Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки віітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка, І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).
У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім , Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.
У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь.
Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.
У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).
У 1962 році письменник відвідує соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою.
В останнє десятиліття все частіше Євген Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його критика спрямована на себе.
Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.
Книги поезій та прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори перекладалися багатьма мовами: німецькою, чеською, російською, польською, французькою, англійською.
Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972).
Список літератури
Маланюк, Є. Єдиним сном, єдиним болем…: поезії / Євген Маланюк. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013. – 336 с.
Маланюк, Є.Ф. Нариси з історії нашої культури / Є.Ф. Маланюк. – К.: Обереги, 1992. – 80 с.
Маланюк, Є.Ф. Невичерпальність: поезії, статті / Є.Ф. Маланюк. – К.: Веселка, 2001. – 318 с.